Творча стежина
Прихід Сергія Жадана в літературу, зазвичай, пов'язують з самвидав журналом «Четвер», редактором якого є Юрій Іздрик, і на сторінках якого в різні роки розкривалися таланти багатьох сучасних українських письменників. Сергій Жадан тут друкував свої вірші на початку 90-х.
Ну а перша прозова книга письменника – «Біг Мак» – збірка з шести оповідань, написаних у 2002-2003 роках. Дія, здебільшого, відбувається в Австрії та Німеччині. При цьому, особливе місце відведене Берліну. «Берлін, який ми втратили» і «Втрати, які роблять нас щасливими» – два оповідання, червоною ниткою в яких є саме це місто. Вони обрамлюють друге та третє доповнені видання книги: «Біг Мак та інші історії», видане в 2011 році та «Біг Мак. Перезавантаження», що побачило світ у 2015-му.
В останньому виданні у книзі 20 оповідань, і, попри те, що перше було написане ще у 2002 році, а останнє зовсім нещодавно, еволюцію автора тут помітити неможливо. Він – статичний. Як свого часу висловився Юрій Іздрик, «його можна відкривати на будь-якій сторінці і читати». Одним з головних образів у збірці є вокзал. Оповідання «Вокзали», написане в Харкові у 2010 році, яке включене у друге й третє видання, яскравий тому приклад. Та це далеко не єдине повернення до цієї теми. У «Перезавантаженні» читаємо: «Усе починається з вокзалу – зустрічі й прощання, дороги та краєвиди, обличчя та вчинки... Одного разу потрібно й вирушити в подорож назустріч майбутньому, щоб віднайти точку відліку - або кнопку "перезавантаження". Тож наші мандри лише починаються...». Крім подорожей та вокзалів, у цій книзі багато джазу, алкоголю та нецензурної лексики. І якщо два останні пункти це провідна характеристика ледь не кожної книги Сергія, то подорожі та джаз одна з прикметних рис саме цієї. Попри те, що більшість оповідань написані про Німеччину та Австрію, Україна тут теж є. Чого вартий один «Атлас автомобільних доріг України», в якому автор та його друг фотограф Крістоф Лінгг вирушають на пошуки мертвого індастріелу Донбасу.
Через рік після першого видання книги «Біг Мак» у видавництві «Фоліо» вийшла збірка «Депеш мод». Дія твору відбувається у червні 1993 року, а в її основі – історія входження в серйозне життя людей, чиє дорослішання припало на переломний період вже не СРСР та ще не України. Прикметною рисою цієї книги є цікаві образи головних героїв, одні їхні прізвиська чого варті – Собака Павлов, Вася Комуніст, Саша Карбюратор, Вова і Володя Чапай. Вони точно запам’ятаються читачам надовго. А ще – щирий песимізм автора, адже це книга про входження в життя, яке «відпочатку, щойно я почав його сприймати, виявилося штукою підлою і невдячною, воно відразу взяло звичку обертатися такими лажовими ситуаціями, згадувати про які не хочеться, але які запам’ятовуються надовго».
Настрій книги – розгубленість людей на зламі епох, коли куди йти далі не зрозуміло взагалі. Проблиск надії проглядає вкінці книги, але знову ж таки, це не настрій на кшталт «Будем жить» у Бикова, а якось так: «… втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід – на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все життя». До речі, 23 жовтня цього року на сцені харківського театру юного глядача відбулася прем’єра україно-німецької вистави за романом «Депеш мод» німецького режисера Маркуса Бартля, яка 4 роки назад вперше була поставлена в державному театрі Нижньої Баварії.
У 2005 році Україна читала у Сергія Жадана про подорожі на схід в пошуках анархізму – «Anаrchy in the UKr». Ця книга, як і перша прозова збірка, була перевидана у цьому році з доповненнями – «Луганським щоденником». Мету написання книги автор визначає на перших сторінках: «Зрештою, має ж хтось писати й про це, то чому б і не я. Наміри мої були прості й зрозумілі – проїхатись місцями найбільш активної діяльності українських анархокомуністів і спробувати потім про це щось написати». Чи не вперше в творах Сергія Жадана з’являється образ його рідного міста Старобільська (Луганська область). А крім нього інші міста і містечка східної України – Сватове, Гуляй-поле, Дібрівка, Донецьк, ну і куди ж без Харкова. Проте, анархокомунізм тут не тільки географічний. Він ще й в рамках ідеології: «Ніколи не цікався політикою, не читай газети, не слухай радіо, вибий кінескоп зі свого тіві, встав туди кольоровий портрет Мао або Фіделя, не давай їм найобувати себе, не підключайся до мережі, не ходи на вибори, не підтримуй демократію, не відвідуй мітинги, не вступай до партій, не продавай свій голос соціал-демократам, не встрявай у дискусії про парламент, не говори про президента — мій президент, не підтримуй правих, не підписуй жодних петицій до президента — це не твій президент, не махай рукою губернатору, коли зустрінеш його на вулиці, тим більше — ти його там не зустрінеш…».
Книга «Гімн демократичної молоді» з’явилася у книгарнях знову ж таки через рік після попередньої. Її популярність сумнівів не викликає. І йдеться не тільки про виставу в Національному академічному театрі імені Івана Франка з однойменною назвою. На хвилинку, в національному академічному театрі поряд з українською та світовою класикою ставили Жадана. Щоправда, вистава йшла на сцені театру неповні 4 роки і, принаймні в 2014 році, в час мого походу на неї, до аншлагу було ой як далеко. Проте, те, що ця постановка з нецензурною лексикою, музикою Scorpions та типовими образами епохи 90-х була чимось принципово новим у такому театрі, сумніву не викликає. «Шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства», – йдеться в описі на обкладинці, яка не менш епатажна та незвична, ніж самі історії – на ній відоме зображення поцілунку Леоніда Брєжнєва і лідера соціалістичної Німеччини Еріха Гонеккера. До речі, для театральної вистави сувору життєву дійсність існування менеджерів середньої ланки та тіньового бізнесу в не менш суворі 90-ті доповнено ще й любовною лінією. Можна навіть сказати, пом’якшено.
Роман «Ворошиловград» вийшов у 2010 році, і поки що його по праву можна назвати найвідомішим твором автора. Крім того, що це книга десятиліття від BBC, вона, окрім української, видана російською, польською, німецькою та французькою мовою. На додачу у 2011 році було презентовано аудіокнигу «Ворошиловград», а в 2012 році комікс за мотивами роману. «Це певна така ландшафтна порожнеча, западини часу й простору, де час зупиняється або взагалі зникає і виникають своєрідні чорні діри в просторі: в минулому, майбутньому і теперішньому. І от, власне, про спроби заповнити ці чорні діри або спроби дослідити їх ця книга», – говорить сам автор.
У романі Сергій Жадан уникає конкретних географічних назв, йдеться про східне прикордоння, за яким починається порожнеча, за яким люди, щоб вижити, мають протистояти тим, хто хоче їх витіснити, змусити здатися перед відсутністю перспектив. «Історії українського рейдерства присвячується», – недарма йдеться в описі книги. Лейтмотивом у книзі є тема повернення: «… потрібно вміти пригадати все, що було з нами, і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо, коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто».
У збірці «Месопотамія», яка була видана у 2014 році, опубліковано 9 історій та 30 віршів, які їх доповнюють. «Ця книга про Харків, де я живу останні 22 роки. Дія в ній відбувається між двома вулицями: Пушкінською і Шевченка. Я писав про те, що кожен день бачу з вікна», - говорить автор. Кожна історія – це історія про всіх нам знайомих персонажів. Жаданівські герої це люди з вашого будинку, ви бачите їх щодня по дорозі на зупинку чи в магазині, це ваші друзі, або… ви самі.
У цьому році світ побачила книга «Коли спаде спека», яка видана під однією обкладинкою зі збіркою віршів Мірека Боднара «Бриколаж». Тут опубліковано есеї письменника, що виходили на сайті «ТСН» протягом 2010-2013 років. В них автор розмірковує про те, що його оточує, про проблемами, які існують, починаючи від короткого періоду літньої спеки, коли «всі ніби раптом кудись зникають», а світ зависає у повітрі, закінчуючи проблемами копромісу з власною совістю: «Наскільки усвідомленим щоразу є наше небажання йти на компроміси, наскільки щирим є наше обурення несправедливістю та неправдою? Більшість із нас має що закинути зовнішнім обставинам, має що висунути системі в якості аргументів. Проте далеко не всі готові ці аргументи озвучити, далеко не кожен готовий проти системи виступити».
На творче життя Сергія Жадана припало вже дві революції та війна, тож не дивно, що саме ці теми є провідними останнім часом в його творах. Про війну читаємо і в останній збірці віршів «Життя Марії», і в частині «Луганський щоденник», якою доповнено книгу «Anarchy in the UKr». Наприклад, в «Луганському щоденнику» автор знову пише про подорож на схід, в яку на цей раз коректури вносить війна. Крім опису поїздки, тут піднімається питання свободи, якої ніколи «не буває забагато. Просто замало буває нашого серця. І нашого розуму».
Якщо подивитися на назви всіх книг Сергія Жадана, то одразу з’являється відчуття, що десь я уже це чула чи бачила. Справді, в більшості з них використані вже розкручені і відомі бренди. Хороший маркетинговий хід, адже привертає увагу. Звісно, не всі слухають чи слухали коли-небудь “Depeche Mode”, але переважна більшість людей, які читають твори цього автора, хоча б чули про те, що такий гурт існує. За таким же принципом «Біг Мак», «Месопотамія», «Ефіопія», «Марадона», «Лілі Марлен», «Anarchy in the UKr», «Пепсі», «Капітал», «Прощання слов’янки».
Огляд творчості цього автора був би неповним без згадки про велику кількість стипендій та грантів, які він часто отримує та за які, мабуть, з не меншою регулярністю лунає критика в його адресу щодо написання книг «під замовлення». Сам Сергій Жадан говорить, що такі стипендії дають можливість займатися безпосередньо творчістю. Це така собі «творча відпустка», під час якої письменник «може реалізувати те, що складно реалізувати в повсякденному житті». Він також додає, що це елемент підтримки незалежної літератури. В різні роки Сергій Жадан працював над багатьма творами, коли отримував стипендії: «Біг-Мак», «Історія культури початку століття», «Діти Райнера та Марії», «Anarchy in the UKr», «Ворошиловград».
Що ж стосується героя творів Сергія Жадана, то попри те, що сам себе автор революціонером та анархістом не вважає, герой його творів трохи інший. «Його протагоніст – умовний автор який виростає за його текстами – це такий лівий революціонер, який забив на політику, слухає альтернативний рок, вживає легкі наркотики, тусує в контр-культурі, має за ідеал Че Гевару, хоча насправді є лібералом в глибині душі», – змальовує образ Сергія за його творами колега по перу Юрій Іздрик.
Чи цей образ еволюціонує?
До останніх декількох книг можна було впевнено сказати, що ні. Але «Месопотамія» та «Життя Марії» книги принципово інші. Інші тематично, як-от тема війни у «Життя Марії» та інші по збірному образу суспільства: це вже не образ пострадянського українського міста та його типового жителя, як у “Anarchy in the UKr” чи “Депеш мод», а образ більш ліричний та сталий як у «Месопотамії». До того ж, тут на порядок менше ненормативної лексики, брутальності та відвертих сцен, тобто всього того, що раніше виразно характеризувало книги Сергія Жадана.